Отже, я вирішила купити чебуреків на головній алеї Яремче. І, доки чекала, розмовляла з хлопцем-кухарем. Дізналася, що він є власником фаст-фуду, і цю справу вони відкрили разом з дружиною зовсім нещодавно. Інтерв’ю начебто напросилося саме собою.

Про кохання: “Доля розлучала нас, але завжди зводила”

– Давайте познайомимось. Розкажіть, хто ви. Як звати, чим займалися до війни?

Вікторія: Мене звати Вікторія, чоловіка Назар. Наше прізвище Хілько. Я місцева, народилася і живу у Делятині. Назар з Кіровоградської області, м. Олександрія.

Спочатку я вивчилася тут, маю юридичну освіту. Потім поїхала в Польщу, там навчалася на факультеті міжнародної журналістики. У Польщі мене не брали на роботу, бо в пріоритеті на таких посадах були лише полячки. Тому згодом повернулася до України й знайшла роботу адміністратором в місцевому закладі харчування високого рівня. Пропрацювала там близько п’яти років.

Одного прекрасного дня туди на роботу прийшов Назар. Його запросили кухарем, потім він став шеф-кухарем. Так і познайомилися. Після чого він залишився жити в Карпатах.

– Як зрозуміли, що це кохання?

Вікторія: Я відразу, він – через два роки. 🙂

Ми спочатку дружили, потім я звільнилася і знов повернулася. Ще був коронавірус, і наш заклад закривався. Доля розлучала нас, але завжди зводила.

Потім ми працювали там разом, вже як пара, і зрозуміли, що більше нема куди рости по кар’єрних сходах. Вирішили поїхати в Польщу на заробітки. Назар влаштувався там в японський ресторан кухарем, а я почала офіціанткою і стала адміністратором. Коли приїхали з Польщі, вирішили, що хочемо заснувати власний бізнес.

Так у нас зв’явилася ферма мікрозелені. Це наш перший бізнес, який попробували буквально за місяць перед початком коронавірусу. І коли тільки гарно все пішло, почалася пандемія. Потім ми сиділи та думали що робити. І вирішили робити що вміємо – готувати.

– Як отримали пропозицію руки та серця?

Вікторія: Ми працювали в Польщі та вирішили на вихідні полетіти до Барселони в Іспанію. Там ми пробули чотири дні, і я с самого початку розуміла, що щось буде. Але Назар зробив пропозицію вже на останній день, коли ми втратили всі романтичні моменти.

Назар: Ми йшли по пляжу, я попросив хлопців, що просто сиділи поруч, зняти відео. І я зробив пропозицію, а вони аплодували.

Вікторія: Перед тим ми гуляли по площі, там грав скрипаль. Я закрила очі та подумала, що ось він – той самий момент. Ми були разом два роки, відразу почали жити, не зустрічалися навіть. Тому я вже чекала чогось такого. І дочекалася аж на пляжі. Хоча, як виявилося, Назар тримав обручку у кишені увесь час, що ми були в Іспанії.

– Чи було справжнє гуцульське весілля?

Вікторія: На жаль, ні. Все було заплановано, а дещо навіть оплачено. Спочатку це мав бути розпис у ЗАГСі, потім вечірка у Микуличині. Музика, фотограф, ресторан – все забронювали на 27 травня. Двадцять шостого лютого повинні були приїхати батьки Назара, а його брати – стати дружбами. Але почалася війна, братів забрали на фронт, і ми не стали грати весілля.

Першого березня 2022 року ми все одно розписалися. Хоча і це сталося цікаво. Ми прийшли до ЗАГСу, нас зустріла тероборона. Сказали, що цивільним сюди не можна, і ми пішли геть. Хоча я була у платті, з гарним макіяжем. Так і поїхала додому.

Але наступного дня ми дізналися, що нас все ж-таки розписали і якраз першого березня. Жінка, яка працювала у ЗАГСі, сказала, що вже поставила дату. І попросила нас знову приїхати, щоб розписатися. Але другого березня я була у звичайному одязі – спортивному костюмі. Ми так і не зробили навіть фото. І не вінчалися, хоча я дуже хотіла.

Назар: Ще купимо тобі плаття, підемо під вінець і зробимо гарні фото. Але після перемоги.

Про бізнес: “Перший день був аншлаг”

– Спитаю про гроші на весілля. Ви їх дійсно витратили на бізнес? Як дійшли до цього рішення?

Вікторія: Просто залишилися кошти з того, що відкладали на весілля. І ми якусь частину вклали в бізнес. Не всі гроші, бо на початку вистачило мінімальної суми. Взагалі ми завжди хотіли щось своє. Говорили про це ще у Польщі, рік тому. Починали ж з мікрозелені. Прийшла війна, і ми зрозуміли, що точно потрібно вкладатися у власну справу. А найпростіше – це вулична їжа.

Робити саме чебуреки захотів Назар. В перший день, коли ми відкрилися у Делятині, я навіть не йшла. Бо не хотіла продавати чебуреки на ринку, де виросла. Вважала, що крута дівчина не може такого робити. Ось Назар і пішов з моєю мамою працювати. І було дуже багато людей. Перший день був аншлаг.

Тоді я ще працювала фрилансером на комп’ютері. І в якийсь момент прийшла до чебуреків допомагати. Спочатку намагалася опанувати дві посади, а потім зрозуміла, що не встигаю.

– Ви сказали, що у перший день прийшло багато людей. Давали рекламу? Як люди дізналися?

Назар: Ми зробили хід конем. Це була субота. День, коли люди приїздять на ринок. І найкращою рекламою стало сарафанне радіо. А ще, певно, відсутність конкурентів у Делятині.

Вікторія: Я замовила рекламу в Фейсбуці один лише раз. Вже після того, як пропрацювали майже два місяці й відкрили точку в Яремче. Я просто хотіла пропіарити акцію “Купи чебурек – підтримай армію”. Саме задля цієї акції замовила рекламу. Більше нічого ніколи не замовляла. Нам не потрібна реклама – чебуреки працюють за нас. Скажу більше – якщо ми зараз виставимо рекламу, ми просто не впораємося з об’ємом продажів.

– Багато хто вважає, що бізнес під час війни – то ризик. Які ризики ви обговорювали?

Вікторія: У нас був досвід ведення бізнесу в період карантину. Звичайно, ця паніка не порівняється з війною, але ми знали, що повинні робити. Закалка вже була.

Назар: У першу чергу, ми прораховували усі ризики, усі деталі.

Вікторія: Ми не вклали в бізнес стільки, скільки б могли вкласти. Ми були готові до всього. Знали, що це – лотерея. І якщо чесно, я навіть не думала, що воно так піде.

Назар: То вже згодом ми почали вкладати у бізнес. Наприклад, купили тістоміс.

Вікторія: Ми перший місяць працювали руками – місили багато тіста. Чебуреки мають попит і майже не мають конкурентів. Ми не бачили, щоб на відкритій кухні робили чебуреки. Є що завгодно – піца, шаурма, пиріжки. Але саме чебуреків немає.

– З чого ви почали? Які були перші кроки?

Вікторія: Спочатку ми проробляли вдома рецепти. Це було найважче. Потім пішла документація, ФОП і оренда приміщення. Наймані працівники з’явилися вже згодом. Велику роль ще зіграв досвід. Ми давно працювали в цій сфері й мали постачальників. Вони самі пропонували нам свої послуги.

До речі, навіть власники закладу, де ми познайомилися з Назаром, приїжджали до нас і знімали. Тішилися. Було приємно. 🙂

– Скільки потрібно часу від ідеї до реалізації?

Вікторія: Два дні. Ми у перший день заїхали пофарбували стіни у Делятині. На другий день під’єднали фритюр, а на третій почали працювати. У Яремче вистачило одного дня: знайшли готове приміщення, домовилися, привезли все. Нам потрібен був тільки фритюр, холодильник і стіл.

Назар: Все так легко, що я задумуюсь про франшизу. Це мінімальні вкладини та заробіток з першого дня. Відповідно, наші чебуреки й локшину можна продавати так само як страви в Макдональдсі чи КФС.

Вікторія: Найперше ми відкриємо франшизу в Криму після перемоги. І у Києві, Луганську. Підемо з того боку України. Плануємо розвиватися у вуличній їжі. Я ще хочу додати десерти іспанської кухні, закуски італійської кухні.

Інстаграм фаст-фуду – https://instagram.com/magielcheburek . Підписуйтесь!

– Що було найскладнішого на початку бізнесу?

Вікторія: Робити заготовки вдома без обладнання професійного. Ми до ночі це робили. Тільки на одному маленькому блендері. У Яремче ми відкрилися тільки знаючи, що є тістоміс. Інакше б не відкривалися.

Назар: На день зараз виходить десь 20 кг тіста. На двох точках. Без локшини.

– А що найскладніше зараз?

Вікторія: Делегувати. Тому що дуже переживаєш за усі нюанси.

Назар: Ось елементарний приклад. Ми називаємо заготовки (кульки з тіста) накатульки. Я їх роблю по-особливому. І хочу, щоб саме так робили працівники. Мене нервує, що вони не можуть. Тобто, навіть така дрібничка, а її теж потрібно делегувати.

Вікторія: Ми взагалі дуже хвилюємося. Хоча працівникам довіряємо. Тут нам пощастило – нам дісталися дуже гарні люди, з якими легко находимо спільну мову.

– Що було дуже легко на початку?

Вікторія: Коли я приходила додому і рахувала гроші. 🙂

– А сьогодні?

Вікторія: Напевно, найлегше приймати компліменти. Бо нам часто кажуть, що наші чебуреки смачніші, ніж в їхніх містах. Люди приходять і просять зробити у дорогу на потяг чи перед поїздкою на Буковель. Забігають саме до нас.

Лайфхаки та поради: “Послухай – і зроби по-своєму”

– Ви робили аналіз конкурентів?

Вікторія: Насправді ні. Ми навіть ціни ставили не конкурентні, а просто так – як порахували, щоб мати хоча б невеличкий прибуток. Ми робимо як знаємо.

Назар: Звісно, конкуренти повинні бути. Здорова конкуренція народжує попит.

– Декілька питань стосовно цифр. Скільки грошей знадобилося для відкриття бізнесу?

Вікторія: Для відкриття чебуреків нам вистачило 1000 доларів. Це усі витрати на місяць: оренда, зарплатня, бензин. Без сировини. Оренда на Франківщині – це десь 200 доларів на місяць. До речі, ми намагаємося нормально платити працівникам. Так щоб вище середнього. А сировину рахуємо окремо, бо кожен місяць різні продажі.

– Розкажіть лайфхаки смачного чебурека.

Вікторія: Пробуйте закривати чебурек виделкою – виходить швидко і гарно. Чи робіть “накатульки”: відважувайте кружечок тіста і розкатуйте. Тоді чебурек має ідеальну форму.

– Знаю, що у вас є власна пасіка. Чим додатково займаєтеся?

Вікторія: Ще робимо вино й аксесуари. Плануємо розливати гарне домашнє вино без домішок у скло, ніякого пластику. Ще є мед і усе, що з нього можна робити. Хочемо, щоб на нас працювали і наймані працівники, і бджоли. 🙂 У нас дуже багато ідей.

– Скільки зараз податків платите?

Вікторія: Все залежить від того, чи є у вас наймані працівники. Під час війни можна не платити за себе пенсійний збір, але вам не йде робочий стаж.

Назар: У нас взагалі працює бухгалтер, яка все це дивиться. Ми за останній місяць віддали податків лише на 1300 грн. Реєструвалися через Дію – все легко і просто. Тому не так страшно, як кажуть.

– А санстанція – це страшно?

Вікторія: Вона до нас приходила і нічого поганого не знайшла. У нас все згідно з санітарними нормами.

Назар: Якщо дотримуватись ХАСППу, проблем не буде.

– Що порадите діючим підприємцям у такий складний час? Чи навіть родинам, які працюють разом?

Назар: Не перетинати кордони відпочинку і роботи. Знаходити час на себе, разом відпочивати. І завжди говорити. Якщо щось дратує – казати, не носити образу.

Вікторія: У нас є правило: коли ми їмо, не розмовляємо про роботу. А ще рекомендую делегувати обов’язки, брати найближчих людей на допомогу.

Назар: Контролювати доходи та витрати, вчасно робити висновки щодо фінансів. Точно не працювати в мінус.

– А тим, хто лише відкриває власну справу?

Вікторія: Не слухати нікого. Не так все страшно, як малюють. Нам багато радили навіть великі підприємці, але все, що вони казали, не виправдалося.

Назар: Раджу удавати вигляд, що все що ти робиш – правильно. Щось не виходить – кажи, що так я і задумав, все так і має бути. 🙂 Взагалі послухай – і зроби по-своєму.

Вікторія: Ой, ще є один гарний лайфхак для підприємців. Ми порахували скільки в день виходить оренда приміщення і зарплатня працівникам, і відкладаємо ці гроші кожен день. Щоб потім у кінці місяця не шукати.

Назар: І, звичайно, потрібно до всього відноситися просто. Ситуація вже сталася і переросла у досвід. А далі все залежить від твого світосприйняття.

Вікторія: Коли щось не виходить – це нормально. Головне – пробуйте! І тоді обов’язково все вийде.

***

Фото взяті з особистого і робочого інстаграму родини Хильків.

Оригінал статті: https://probrand.in.ua/chebureky-zamist-vesillya

Слава Україні! Героям слава!